Скільки себе пам'ятаю, скільки років ходжу до школи - стількиж так і не можу до кінця второпати, стільки ж не перестаю дивуватись, коли дорослі говорять про війну… Про Велику Вітчизняну війну. Ми свято вшановуємо пам'ять полеглих героїв в роки другої світової  і  я в тому числі, але все одно чітко не розумію, не знаю, не можу збагнути, хто ж вони, ті люди, які вони були? Декілька разів дивилась фільми про ті жахіття 41-45 років, але мені в них мало зрозумілого і цікавого, від них просто стає холодно всередині і страшно.

         Книги про війну – це не для мене з тієї ж самої причини. Мені пригоди, романтику, про моїх однолітків подавай!

         А тут мама «підсунула» в старенькій палітурці «Климка» Григора Тютюнника. Довгенько книжечка лежала  в мене на полиці. Але, все ж, краще почитати, ніж телевізор дивитись. Я тепер телевізора побоююсь, бо поки знайду щось цікаве, обов’язково на «Новини» натраплю. А вони останнім часом страшні для мене. Мама ж, на відміну від мене, часто дивиться про події в нашій Україні і плаче. Вона останнім часом менше посміхається, про щось думає, бачу, що переживає.

         А я ніяк не можу збагнути, кому це потрібно? Невже дорослі нічого не можуть зробити, аби припинити це страхіття, аби перестали гинути чоловіки, аби перестали плакати їхні  дружини і матері?..

         Прочитавши всього декілька сторінок повісті «Климко», я була приголомшена! Невже зараз ми, українці, здійснюємо подорож в минуле?  Події, описані в творі, відбувалися саме там, де сьогодні  іде війна, де сьогодні гинуть українські солдати, мирні люди, діти…Донецька область, Слов’янськ. І мій ровесник Климко іде в Артемівськ по сіль. Іде, аби врятувати від голодної смерті свою вчительку Наталію Миколаївну і її маленьку донечку, своїх друзів і знайомих. Він тоді, ні секунди не задумуючись і не вагаючись, самостійно прийняв рішення йти: «Я піду по сіль…що в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці вистачило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти…»

Проблема із сіллю постала перед нами і сьогодні. Нещодавно  вона, сіль,  раптово кудись зникла. Всі канали українського телебачення показували пусті місця на полицях, де ще вчора стояли рядками пачки солі. Люди запанікували. Я нишком від мами зазирнула на кухні у шафу, де і у нас завжди стоїть сіль. А там майже пуста пачка. Як це без солі? Без солі готувати, їсти не солені страви? Це ж несмачно! Паніка, яка виникла навколо дефіциту солі, охопила і нашу сім'ю. Добре, що ця проблема дуже швидко розрішилася і все стало на свої місця. Дорослі кажуть, дефіцит солі був «штучним». Не до кінця розумію, що таке«штучний  дефіцит», але сама для себе зробила висновок, що хтось просто хотів ще більше перелякати простих людей, посіяти паніку, а ще, мабуть, заробити грошей. Бо в той час, коли солі не було в магазинах, вона була на базарі і не тільки на базарі, але в три-чотири рази дорожче, ніж зазвичай. Але хіба можна наживатися на чужому горі? Хіба такі гроші принесуть щастя?

         Климко - така сама дитина, як я, але водночас і зовсім не такий. Бо я – маленька безтурботна дівчинка, у якої є мама, тато, брат, бабуся і дідусь. Я – щаслива, бо мене люблять, про мене турбуються щодня, я, слава Богу,  не знаю, що таке «війна» і, сподіваюсь, що і не узнаю. А він – нещасний, бо сирота, бо щодня, щосекунди міг загинути від рук фашистів. Нещасний, бо голодував, мерз, страждав.

         Я не знаю, що таке «війна», але точно знаю, що означає «чекати з війни»…Бо мій старший брат сьогодні там. Він захищає нашу Україну, оберігає сон і спокійне життя мільйонів українців, оберігає і захищає мене і маму. А ми щодня чекаємо на нього і…молимось. Аби наш Колічка був живим і завжди здоровим. Аби скоріше повернувся додому! Аби нарешті закінчилася ця безглузда, нікому не потрібна війна! І всі сини, чоловіки, брати, батьки, всі-всі повернулися до своїх рідних!

Нас у школі вчать бути патріотами, а Климко був патріотом, справжнім героєм був без усяких настанов і повчань! Тепер я остаточно зрозуміла, що означають слова «патріотизм», «любов до Батьківщини», коли мої сучасники, молоді і старі, сьогодні виборюють мир в Україні і прикро, дуже боляче, що дуже часто ціною власного життя!

Любов до Батьківщини- це те найдорожче, за що сьогоднішні солдати і звичайні люди, добровольці, ризикують своїм життям і без вагань віддають його, рятуючи життя інших. Сьогодні в Україні гинуть люди, аби в нашій державі був мир і спокій, аби лунав дитячий сміх, аби українці були щасливими.

Отак колись і Климко. Він, ні секунди не задумуючись, врятував життя радянському солдатові, а сам… А сам також залишився живим! Бо якби він загинув, то автор так би  і написав. А якщо Григір Тютюнник залишив розв’язку подій цієї повісті за нами, за читачами, то я точно знаю: Климко вижив!

А ще я знаю точно, що в нашій Україні буде мир, буде сяяти сонечко для кожної людини, буде лунати дитячий сміх з кожної оселі! Бо українці достойні найціннішого скарбу – щасливого життя, бо наша держава - найкраща у світі!

Колись, не дуже давно, розвиваючи в собі поетичні здібності, пробувала писати поетичні твори, та і зараз продовжую, але одна із моїх перших поезій про рідну Україну. Я дуже-дуже хочу, щоб моя Батьківщина була такою:

Україна – це країна, найкраща у світі!

Бо в нас дорослі завжди дбають,

Щоб щасливими були усі-усі діти!

Ми маєм право на навчання,

На турботу і любов.

Щодня від рідних ласку отримуємо,

А завтра хочемо це знов:

Мамусі нас щоб цілували,

А тата в різні ігри грали,

Бабусі більше всіх любили,

А дідусі щоб на руках носили.

Братики щоб нас захищали,

А сестрички модним штучкам

Всяким нас навчали.

А ще щоб завжди пам’ятали

Президент і Уряд, і дяді депутати,

Що найдорожче в світі – це життя людини,

Це, звичайно, ми малята!

https://www.youtube.com/watch?v=DeClg7hZVS8&feature=youtu.be